Нещодавній підйом патріотичних настоїв у зв’язку з наданням Україні права проведення майбутнього футбольного чемпіонату нагадав про чемпіонат минулий. Тоді наша команда хоча й програла, але таки привернула до себе увагу багатьох болільників, і не тільки в Україні.  Поділюся деякими враженнями, які лишилися з тих часів і стали несподівано актуальними знов.

...О пів на першу ночі я прокинулась від несамовитого крику:"Го-о-о-л!" "Боже, - майнуло в голові. - Наші забили!" Далі вже творилося щось неймовірне: хвиля загальної радості болільників, які висипали на нічні вулиці, миттєво перетворилася на суцільне дудіння, вибухи петард і страшенно патріотичні вигуки:"У-кра-ї-на!"

"Так ось же вона, гордість наша Україна! - подумалося. Сну як не бувало. Навколо - то тут, то там - визирають сусіди. Хтось питає у горлаючих "фанів": "Який рахунок?" Ті з готовністю повідомляють: 3:0!

Національну ідею не треба винаходити, її треба творити. Своїми доблесними справами. Своєю вірою у власні сили. "Viva, viva, Україно!"

***

Наступний матч наші вже програли - дуже сильному супернику. І... не потрапили до півфіналу! Крізь сон я відчуваю мертву тишу, яка панує за вікном. Інколи вона переривається поодинокими вигуками найбільш оптимістичних болільників, але зрозуміло, що "наші" не в ударі...

За годину знов виринаю на поверхню свідомості: матч закінчився! Молодь висипає на вулицю, хтось починає співати... гімн України! Таким виконанням не гріх і заслухатися - гарно співають:

"Ще не вмерла України

І слава, і воля..."

Тамуючи подих, слухаю, як звучать слова старовинного, але все одно дуже сучасного тексту. Ні, це не розпач, це - бойовий клич!

"Згинуть наші воріженьки,

Як роса на сонці..."

З особливим почуттям виконуються останні рядки:"Ми - козацького роду!" Ну що тут можна іще додати до справи формування національної ідеї? Були б розум і воля!